Інтернатура в ЗОКЛ : навчання, робота, досвід

Лікарі–інтерни спеціальності «Анестезіологія» другого року навчання перебувають на очному етапі підготовки. Щодня вони йдуть на роботу в обласну клінічну лікарню – це клінічна база кафедри анестезіології та інтенсивної терапії ЗДМФУ, яку очолює доктор медичних наук професор Сергій Воротинцев. Всі інтерни перебувають на робочих місцях, підготовка проходить лише в очному форматі.

Майбутні лікарі пишаються, що їхній вишкіл проходить у найбільшій лікарні області, у свою чергу, лікарня високо цінує їхню працю і допомогу, – роботи тут, хоч відбавляй, рук не вистачає. Молодими допитливими колегами пишається завідувач кафедри, спостерігаючи за їхнім становленням. Кафедра підтримує, навчає, виховує відповідати за кожен свій крок, бо за цим – людське життя. Завідувачі відділеннями, зокрема, Валентина Гаврилюк, яка очолює підрозділ анестезіології ЗОКЛ, створюють максимально сприятливі умови, щоб інтерни бездоганно опанували професію.

Доцент кафедри Тетяна Семенова, яка працює з інтернами усіх трьох років навчання, відзначає велику різницю між тими, хто приходить на підготовку першого року і тими, хто вже на порозі третього – вони професійно змужніли, стали впевненими, самостійними, їм дуже личить їхня справа.

Ось як про свою підготовку, щоденні робочі будні розповідають лікарі–інтерни другого року підготовки.

Ігор Філатов: « Про те, що буду анестезіологом, я вирішив давно – маю приклад батька, який працює на Одещині. Закінчив університет, тепер треба якнайкраще опанувати фах. Інтернатура в обласній лікарні, у відділенні анестезіології, наповнює моє життя позитивом. Тут дуже багато роботи, яку нам дозволяють виконувати самостійно. Це спонукає, окрім виконання навчальної програми, самостійно працювати над собою, придивлятися, як працюють досвідчені колеги у відділенні. Вони, до слова, нас всіляко заохочують сміливо виконувати маніпуляції, завжди підкажуть, допоможуть, – все це у доброзичливій атмосфері, таке ставлення дуже цінне. Перший час, звісно, губилися через потік операцій, поранених військових, але з допомогою колег адаптувалися, додає впевненості, що наша праця тут потрібна».

Анастасія Царюк: «Відділення кардіореанімації, де я працюю, одне з найскладніших. Мені тут дуже подобається, приємний колектив, колеги завжди приходять одне одному на поміч. Спокійно звертаюсь за порадою з приводу терапії, маніпуляцій. Уваги вимагає тактика терапії пацієнтів, зокрема, військових. На роботу приходжу раніше, щоб познайомитись з пацієнтами, які прибули у час моєї відсутності. Далі п’ятихвилинка, обговорюємо стан пацієнтів, терапію, призначення, йдемо з лікарями на обхід. Важливою частиною підготовки є наше спілкування з пацієнтами. Приємно, що лікарі прислухаються до нашої думки, коли ми висловлюємо свої міркування щодо діагнозу та призначень. З кожним сумнівом звертаємось до денного координатора, цього місяця це Олександр Юрійович Тушов, який завжди може допомогти».

Володимир Донець: «Я вже багато чому навчився, наприклад, провести інтубацію, спинальну, епідуральну анестезії, різновиди блокад, встановити катетер та інші маніпуляції. Практичні навички у відділенні анестезіології – дуже відповідально, перед тобою реальні пацієнти, які потребують порятунку. Позитивним моментом нашого навчання є те, що нам все дозволяють робити самостійно. Звісно, під наглядом лікарів, але така практика надихає. Спочатку відчував деякі складнощі спілкування з пацієнтом, не вистачало досвіду комунікації, знань. Тепер почуваюся все упевненіше».

Денис Снігуров: «Щодня стикаємось з тяжкими пацієнтами, спостерігаємо багатьох поранених, - це важка робота. Ми також чергуємо, це безсонні ночі, потреба у повній віддачі. Проте, є можливість набувати безцінний досвід, як відомо, з воєнним досвідом не може змагатися жоден у мирні часи. Наше становлення як лікарів припало саме на війну, як тут не згадати попередників, яких така пора гартувала як професіоналів. Тепер наш час, і він унікальний.».  

Юлія Рогожкіна: «Працюю у відділенні загальної реанімації, спектр наших пацієнтів дуже широкий. У відділенні є протишокова палата, в якій надаємо допомогу переважно військовим, які щойно прибули зі стабпунктів, польових хірургічних шпиталів. Вони можуть бути як без свідомості, або заінтубовані, чи в стані седації. Наша мета на цьому етапі – стабілізувати пацієнта, підготувати його до наступного оперативного втручання, передати колегам, які будуть проводити наркоз. А потім, коли повертається, стабілізуємо стан потерпілого, щоб підготувати до переведення у відділення, або до медичної евакуації після операції. Це дуже важлива місія. На початку бачити таку велику кількість поранених, почасти без свідомості, було дискомфортно, але у нас дуже гарні колеги, які допомагають не лише засвоювати практичні навички, але й психологічно справлятися з емоційним станом, вчать раціональніше ставитись до кожної ситуації, відкладати емоції на другий план, на першому – порятунок».